Роман Безсмертний: Дії української та білоруської влади щодо опозиції майже тотожні
З початком економічної кризи Білорусь привернула до себе увагу усього світу. Країна, яка багато років пишалася своєю соціальною стабільністю та порядком, опинилася на межі розорення та дефолту. Уряд Олександра Лукашенка змушений був вдатися до зовнішніх запозичень, аби утримати на достойному рівні виплати і не допустити соціального вибуху.
Проте опозиційні мітинги стають усе більш масштабними, адже населення не хоче жити в економічній скруті під владою режиму, який зробив країну вигнанкою. Тому політична ситуація в Білорусі погіршується, зараз ніхто не береться прогнозувати, коли станеться соціальний вибух і до чого він призведе.
З економічної точки зору Мінськ готується до великого розпродажу своїх ліквідних активів, аби забезпечити приток іноземних інвестицій. Здебільшого ці гроші будуть російськими. Привабливих підприємств залишилося не так багато. В результаті країна знаходиться в підвішеному стані, бо влада не може вирішити, яку стратегію виходу з кризи обрати.
Про майбутнє білоруської економіки та політики, інтеграцію на пострадянському просторі та судові процеси над українською опозицією «Главред» розмовляв з колишнім послом України в Білорусі Романом Безсмертним.
Зараз в Білорусі постійно відбуваються акції протесту проти чинної влади. Вони підсилюються економічною ситуацією в країні. Як ви вважаєте, чи зможе влада приборкати ці виступи?
По-перше, на сьогодні я не уявляю варіанту діалогу влади та опозиції. Його просто немає. По-друге, на мою думку, подолати кризу, яка склалася зараз в республіці Білорусь, через парламентські вибори чи переформатування політичної системи також неможливо. Адже поки немає такої системи. Таким чином через відсутність необхідних механізмів конфлікт каналізується в одному напрямку – загострення. А потім - вихід на розв’язання через найвищу точку, тобто через протистояння.
Тому оці мовчазні акції протесту, які ми зараз бачимо, є лише першою сходинкою в протистоянні. І ми бачимо, як щотижня зростає кількість людей, до них залучається не лише молодь, але і керівники підприємств. Крім того протести поширюються по всій території країни, зараз вони вже охоплюють шість областей. Теза аналітиків, що загострення протистояння зростатиме, справджується. У цьому питанні є дві складові: політична та економічна. І тепер важко зрозуміти, що є більш важливим.
Для Білорусі поняття масовості відрізняється від українських вимірів на кілька порядків. Це відчувається у всьому: наприклад, тираж газет; кількість людей, задіяних в масових комунікаціях. Тому зараз зрозуміло, що в країні йдуть саме масові акції протесту. Крім того характер публічних акцій змінюється. Все більше людей виходить на вулиці і це збільшує тиск на владу. Коли саме буде пік протистояння, поки важко сказати. Експерти вважають, що це станеться в жовтні-листопаді цього року.
Тобто країну може охопити народне повстання проти режиму Лукашенка?
Через яку саме акцію настане розв’язка, мені дуже важко говорити. Проте зрозуміло, що це буде конфлікт. Бо політична система країни не має шляхів розв’язання цього протистояння через демократичні механізми. І тут кардинальна відмінність із ситуацією 19 грудня 2010 року, коли мітинг опозиції в Мінську було розігнано.
Акція в Мінську була однією подією на окремій площі, де сконцентрувалися представники влади і представники опозиції. Сьогодні все це настільки розпорошилося по території Білорусі, що влада не має такої кількості солдатів чи спецназу, аби придушити опір. І кількість демонстрантів буде лише зростати. Один з європейських політиків колись сказав, що Лукашенко має дві дороги – дорогу до демократії, чи дорогу до Гаазького суду. Сьогоднішні події свідчать, що влада вибір не зробила і знаходиться у млявому протистоянні з опозицією.
Режим Лукашенка ще раз спробує надурити світ, як і раніше. Але більше їм ніхто не вірить. Зараз ЄС та США наполягають спочатку на амністії усіх політичних в’язнів, а потім вже на переговорах. Зрозуміло, що така розмова, якщо вона відбудеться, пройде під тиском колишніх обіцянок Білорусі, які вона не виконала.
Багато експертів кажуть, що зараз так званий «білоруський соціалізм» зазнає повного краху. Чому, на вашу думку, ця система виявилася такою нежиттєздатною?
Я би навіть не називав це соціалізмом. На мою думку, сам вираз «соціалістична економіка» - досить дивний. Економіка або є, або її немає. Експерти називали цю систему «білоруським дивом», проте треба розібратися чи було воно насправді. Вже давно було очевидно, що ніякого дива не було. Держава створила механізм, де за рахунок субсидій, субвенцій та економічних дотацій, через дешеву російські нафту і газ, країні вдавалося утримувати той рівень економіки, який вона успадкувала від СРСР. Головними складовими цього «дива» є законсервована радянська економіка, яка працювала в абсолютно неринкових параметрах. Перехресне субсидування, коли один сектор виробництва платив за інший. Вони і давали можливість утримувати рівень економічного достатку.
Це все обслуговувалося тотальною інформаційною машиною. Адже всі ми живемо міфом про соціальний достаток Білорусі, благополуччя та якісні товари. Проте нічого цього насправді немає. А є – неконкурентоздатна економіка, яка продукує неліквіди; є соціально вбитий громадянин.
Крім того в Білорусі залишаються багато рудиментів радянської системи. Так, білорус платить 36% собівартості комунальних витрат. Для того, хто платить, це добре. Проте тому, хто працює в комунальному секторі, треба десь брати гроші на оплату праці. Така система перехресного субсидування створювала певний стан адміністративного вирівнювання в достатках, при відсутності перерозподілу. Якщо ВВП країни складало трохи більше $14 млрд., то $11 млрд. з них перерозподілялося через бюджет. Це класична радянська система з перерозподілом усього з одного центру.
Якщо зараз в країні почнуться політичні чи економічні зміни, куди, на вашу думку, буде рухатися Білорусь в економічному плані?
Якщо взяти загальносвітові тенденції, то світ зараз шукає відповіді в багатьох економічних сферах. Проте, якщо поглянути на пострадянський простір, то можна побачити, що він рухається до європейських параметрів економіки і соціальних вимог. Росія, наприклад, рухається туди ж, як і усі країни колишнього СРСР. Але останні не можуть не враховувати фактор Москви.
Тому Білорусь сьогоднішня та Білорусь завтрашня буде рухатися у той же бік. Проте якщо ми кажемо про колосальну залежність української економіки від північного сусіда, то Мінськ має абсолютну залежність від російських ресурсів та електроенергії. Щороку Білорусь споживає 20 млн. тонн сирої нафти, а 96% електроенергії виробляється спаленням газу. Зрозуміло, що ці енергоносії можуть бути лише російськими, тих невеликих місцевих покладів не вистачить на нормальне життя. Все це сформувало відповідну економіку країни, яка повністю залежить від російських ресурсів.
Щодо взаємовідносин між Україною та Білоруссю, то тут ситуація досить дивна. Зараз товарообіг між країнами достатньо великий і складає приблизно $5 млрд. Проте, аналізуючи його структуру, можна зробити висновок, що економіки обох країн дуже погано інтегровані одна в одну. Це гарно видно на прикладі об’єму інвестицій. Минулого року Мінськ інвестував в Україну $46 млн., а Київ – $4 млн. Український капітал приходиться здебільшого у банківський сектор. Тому, навряд чи ситуація в Білорусі серйозно вплине на українську економіку. Країни не можуть одна одній зашкодити, бо не має такого потенціалу і залежності. Проте можуть допомогти одна одній в транспортуванні товарів чи нафти.
Щодо політичних відносин, то Україна задекларувала свої європейські перспективи. І країна вчиться цим механізмам, хоча не є по багатьом параметрам демократичною країною. Але Київ рухається в цьому напрямку. Білорусь категорично відмовляється сповідувати європейські принципи. Тому це конфліктна ситуація, і дуже часто українська влада мовчить, тому що не хоче декларувати своє незадоволення діями Мінська. Крім того вона робить такі ж помилки. Але моя практика перебування в Мінську показала, що сильнішого фактору зовнішньої політики, аніж відстоювання прав людини, не існує.
Росія не захотіла одразу давати Білорусі кредит у $3 млрд., як просив Мінськ. Чому Москва зараз не підтримала свого союзника, хоча раніше не відмовляла йому в грошах?
Якщо проаналізувати історію фінансових стосунків між країнами, зо з 1995 року Росія надала Білорусі допомогу на суму $46-50 млрд. За останній рік Росія субсидувала Білорусь на рівні $11 млрд. Якщо перерахувати на кількість жителів, то вийде близько $1000 на громадянина. Це вже колосальні цифри. І кожен наступний рік (аби економіка нормально працювала) ці суми потрібно було збільшувати.
Після того, як виникла ідея створення спільної держави та Митного союзу, стало очевидно, що злиття цих двох економік може привезвести до катастрофи. Тому російська сторона, помітивши відсутність білоруської економіки як такої, змушена була припинити субсидування. Адже це потребувало усе більше коштів та могло вплинути на економіку Росії. Якщо б це продовжувалося, то російська економіка за певний час стала б залежною від Білорусі. Це сталося б через товарні ін’єкції, через низькі ціни на енергоресурси. І тому вперше за всю історію існування пострадянського простору було застосовано механізм допомоги, який застосовує МВФ у всьому світі. Було відпрацьовано більше 20 вимог, які мали б виконуватися, аби кредити надавалися. Суму допомоги також знизили, спочатку Мінськ просив $10 млрд., потім $8 млрд., нарешті, зійшлися на $3 млрд.
Головними вимогами стали приватизація, лібералізація економічного життя, реформування банківської системи. Кожен транш пов’язаний з певними кроками уряду. Зараз надійшло $800 млн. З них погасили першочергові борги, і продовжується діалог щодо тих кроків, які має здійснити уряд. Головним має стати приватизація великих білоруських підприємств. Про це багато говорили. Проте, на мою думку, вартими уваги є лише три об’єкти – «Белкалій», «Белаз» і рештки «Белтрансгазу». Все інше потребує великих інвестицій.
Отже, Росія буде більше наполягати на приватизації, а не на прискоренні об’єднання в єдину державу?
На мою думку, зараз держава Білорусь з населенням у 9 млн. та великими боргами Росії не потрібна. Тобто тут все робиться для отримання прибутку в економіці, і шовіністична політика - лише прикриття. Це об’єднання зараз непотрібне нікому, окрім самих білорусів. І тут не треба абсолютизувати бажання російського капіталу захопити економіку Білорусі. Немає в Російській Федерації таких бізнесових потужностей, які можуть змінити напрямок економіки Білорусі. Адже вона потребує не $10 млрд. і не $50 млрд., а сотні мільярдів інвестицій.
Тому зміна режиму Лукашенка, на мою думку, - це і покращення умов для російського бізнесу, і відкриття Білорусі для Європи та усього світу. Особливість Білорусі у тому, що вона знаходиться на перетині двох світоглядів. У нинішніх умовах Білорусь має, до речі, дуже великі польські та литовські інвестиції. Є сегменти економіки, де ці країни домінують.
Чи може економічна криза в країні змінити систему соціальних стандартів в Білорусі, якою так пишався Олександр Лукашенко раніше?
Якщо зазирнути в глибину проблеми, то можна побачити досить цікаві речі. Так, ніхто не звільняє працівників з заводів, проте частина з них працює по 3-5 годин на тиждень. Фактично це приховане безробіття. Крім того розмови про те, що в Білорусі є неприватизовані підприємства, уже застаріли. За такої економічної системи «лукашизму» усі великі виробництва давно розділені, в них уже є власники. І варто оголосити приватизацію, як через борги чи кредитні залежності ці об’єкти формально перейдуть у приватну власність.
Наслідками цього мають бути структурні зміни в економічному житті, виробництві та соціальній сфері. Для цього варто подивитися на історію України, вона вже це проходила. Потрібно повністю міняти систему соціального забезпечення, пенсій тощо.
На вашу думку, якщо конфлікт в Білорусі буде загострюватися, чи стане Москва підтримувати Лукашенка до останнього?
Я вважаю, що об’єктивно Лукашенко зараз потрібен Росії. Доки Лукашенко при владі – він роздягне білоруса, аби розрахуватися за борги та утриматися при владі. Не випадково зараз велика інфляція в країні.
Проте, Російська Федерація не буде штучно підтримувати цей режим. Адже, на мою думку, у відносинах між країнами є колосальний суб’єктивний конфлікт, який перейшов за рамки особистісного. Конфлікт між Путіним та Лукашенко. Тут Москва грамотно розігрує відносини Медвєдєв-Путін. Коли треба, з білоруським лідером мириться Медвєдєв, коли треба - Путін. Так вони ганяють Лукашенка, наче цирковим колом, підстьобуючи його періодично. Так буде продовжуватися, поки він не впаде.
Чи може режим Лукашенка зараз різко змінити свою політику в сторону Європи і почати реформи. І чи чекають його в Брюсселі?
Я не виключаю такий варіант, що Лукашенко заради збереження свого статусу готовий піти на будь-які зміни. Але попередній досвід показує, що він говорив одне, а робив зовсім інше. Підписував декларації, які й не думав виконувати. Тому рівень довіри до білоруського президента в Європі зараз нульовий.
А щодо інтеграції в рамках ЄврАзЕС чи Митного союзу. Чи можуть ці процеси загальмуватися через економічну кризу в Білорусі?
Російська зовнішня політика в питаннях інтеграційного процесу є невпинною. І буде постійно нав’язуватися пострадянському простору. Вона буде виражатися в нових ідеях. ЄврАзЕС, Єдиний економічний простір, «русский мир» – це все початі та незавершені проекти, які використовують тезу слов’янської єдності та розхитувати ситуацію.
Щодо їхньої перспективності… Я ставлюся до них, як і до всього, що народжується та помирає. Раз у головах людей народжуються такі ідеї, значить це їм потрібно. Власне, можливо, саме цим живиться Російська Федерація. Їхню продуктивність можна побачити на прикладі Митного союзу. Учасники цієї організації на сьогоднішній день поки що несуть лише збитки від такої інтеграції. Це може перерости в плюси, якщо буде налагоджено механізми співпраці, але поки про це говорити рано. До речі, найбільше в Митному союзі програла Білорусь. Вона втратила близько $6 млрд. бюджетних доходів від участі в цьому утворенні.
Зараз в Україні ідуть кілька судових процесів проти лідерів опозиції. В Білорусі ви вже мали можливість бачити такі суди. Вони чимось схожі, чи ні?
З боку влади вони майже повністю тотожні. Це калька. Такий же суд, така ж поведінка. Є лише різниця у реакції суспільства. Те, що український народ негативно реагує на ці судові процеси, і ця реакція досить сильна та, на мою думку, буде лише посилюватися, свідчить про критичне ставлення до влади. І тому в Україні існує залежність влади від суспільства.
Щодо Білорусі, то тут люди дуже мляво реагували на тиск влади на опозицію та проявляли більше байдужість. Це свідчить про те, що у нас різні суспільства. Українець, швидше, сприймає все в діях влади через «ні», а білорус через – «так». Це сформовано білоруським режимом Лукашенка, нав’язано народу. В парламенті Лукашенко може говорити чотири години, і всі будуть сидіти, як прибиті.
На мій погляд, в Україні за останній час змінилися дві речі. По-перше, журналістам стало складніше висловлювати свою позицію, посилились утиски ЗМІ. Це дуже помітно. По-друге, за ці роки посилилася система відкатів, і корупція бере гору. Також змінилася поведінка міліції. Ці моменти я помітив одразу, як тільки повернувся в Україну.
