Ніч перед київським Різдвом
Як відзначали, чим прикрашали, до кого ходили в гості... Отже, кілька слів про ретро
Трефова дама: майже за Пушкіним
Твердження про те, що Різдво та Новий рік завжди були найулюбленішими святами киян, є дещо пасторальним. Хоча, звісно, і в буремному ХХ столітті, і у розманіженому ХІХ погуляти любили (а хто ж бо цього не любить?). «Натовп регулярно напивався на балах, маскарадах, ялинках, а найбільше – на сімейних вечорах», – писала 3 січня 1895 року газета «Київське слово».
Хоч як дивно, але тодішня преса не лише іронізувала з приводу прогнозованості забав (головна з яких – напитися), а й рефлексувала над... нехіттю до спілкування. Сто років людської самотності почалися задовго до жовтневого перевороту чи винайдення психоаналізу. Київські газети ХІХ століття друкували фейлетони, в яких висміювали новорічні походеньки «в гості» – суто на відчіпного, без душі, аби не звинуватили в манкіруванні візитами. «Візитеру дозволено в цей день отупіти на триста відсотків... І забути всі прийоми мовлення, окрім „Вдома?”, „Моє шанування!”, „З Новим роком, з новим щастям!” та „Честь маю кланятись!”», – писали тодішні гострослови.
Цікавий анекдот друкувало в одному з номерів «Київське слово». Одна пані вирушила на Різдво об’їжджати знайомих. Із карети вона, щоправда, не виходила, а делегувала замість себе повара Спиридона, вдягнутого як «виїзний лакей». Спиридон мав лишати у швейцара візитку хазяйки, а відтак повертатися до своєї барині. Біда лише в тому, що «виїзний лакей» великим розумом не вирізнявся, тож замість пачки візиток прихопив з дому колоду гральних карт. «То що, – спитала пані наприкінці вояжу, – всім візиток вистачило?». «Всім вистачило, – відповів Спиридон. – Іще й трефова дама лишилась».
Преса радила киянам (аби відкараскатися від формальних чи надокучливих візитів) виставляти у вікнах будинків картки з написами «У нас дифтерит» або «Тут лютує скарлатина». Щоправда, жартували газетярі, в цьому випадку до вас неодмінно завітають члени «Товариства боротьби з інфекційними захворюваннями» – їх, мовляв, скарлатина не лише не зупинить, а ще й привабить.
Що насправді любив робити Київ, так це надсилати різдвяні листівки. У 1900 році кількість відправлених привітань сягала 600 тисяч. І це при тому, що чисельність населення становила 260 тисяч осіб, з яких лише половина була письменною. Міський штат листонош складався із 40 осіб, перед святами спеціально наймали ще 25 волонтерів. Та все одно вони не справлялися – продовжували доставляти листівки вже після свят. А заробітна плата листоноші тоді становила 18 карбованців на місяць.
З брудними кіньми – на вихід
Одними візитами чи надсиланням привітань підготовка до свят у Києві не обмежувалась. У 1898 році поліцмейстер В’ячеслав Цихоцький задумав провести кадрову чистку та ушляхетнити вигляд столичних вулиць напередодні Різдва Христового. Він видав низку циркулярів, якими, зокрема, попередив підлеглих, що коли ті напиватимуться до нестями замість того, аби охороняти громадський порядок, така нестриманість і любов до оковитої коштуватиме їм посади.
Цихоцький також наказав поліцейським прибрати бодай із центральних вулиць усіх старців та «бурлаків» без конкретного місця проживання, а також торговок дрібним крамом. Усіх, хто чинитиме супротив, – доправляти до дільниці. До того ж, поліцмейстер запропонував розділити міських візників на два ґатунки. Тих, хто разом із кобилою та каретою мав доволі презентабельний вигляд, було дозволено лишити на Хрещатику та Печерську. А брудних і немитих наказано гнати з центру у три вирви.
З неохайних карет поліцейські мали знімати жетони та складати на їх власників протоколи. (Усе це нагадує ідею Леоніда Черновецького заборонити в’їзд до Києва «некрасивих» машин). Поліція повинна була також слідкувати за тим, щоб «пітєйниє завєдєнія» закривались згідно із розкладом, і ані хвилиною пізніше.
Двірники ж отримали вказівку відчистити до свят усі стовпи, огорожі, фасади будинків, вікна перших поверхів, вітрини магазинів та їх вивіски. За наказом Цихоцького, вони зобов’язувались патрулювати разом з поліцейськими вулиці й слідкувати за тим, щоб до помешкань киян, які пішли у гості, не залізли непрохані відвідувачі. Побачивши на вулиці людину з великим вузлом чи пакунком у руках, двірники мали свистіти, привертаючи увагу органів правопорядку. Цихоцький суворо попередив служителів мітли, що за кожну проґавлену крадіжку вони відповідатимуть як співучасники.
Дід Мороз і КПРС
Досі ми не згадали про головний атрибут різдвяних та новорічних свят – ялинку. Традиція прикрашати різдвяне дерево з’явилась у Києві у 1840-ві роки. Буквально за десять років з рідкісної диковини ялинки перетворилися на повсюдний елемент свята (принаймні якщо йшлося про більш-менш заможні родини).
Ялинкових прикрас у теперішньому розумінні слова на той час було вкрай мало. За звичаєм, різдвяне дерево прикрашали яблуками, апельсинами, мандаринами, загорнутими у фольгу горіхами, пряниками та свічками. Газета «Київські губернські відомості» у 1855 році писала, що «знаменитий кондитер Розмінтальський» мав надзвичайно вдалий виторг на тогорічні свята: всі солодощі для дитячих ялинок, які він замовив у Петербурзі, в Києві розмели до останньої крихти.
У 1928 році ялинки в країні Рад заборонили як «буржуазний антирадянський пережиток». Щоправда, деякий проблиск розуму осяяв голови керівників СРСР, і за вісім років потому дерево реабілітували. У 1936-му перший секретар ЦК КПУ Постишев надрукував у «Правді» статтю під назвою «Про бажаність повернення ялинки та відновлення народних новорічних свят».
Отримавши благословення КПРС, ялинка повернулась до осель киян і всіх жителів однієї шостої частини світу. Повернулась з деякими вдосконаленнями на потребу часу: Різдво від ялинки начисто відсікли, прив’язавши процес прикрашання дерева до Нового року. Власне, й досі ми запалюємо святкові гірлянди на наших ялинках у ніч з 31 грудня на 1 січня.
Проте у ялинковій епопеї був ще один цікавий нюанс: ще за часів царату національно-свідома українська інтелігенція дещо прохолодно ставилась до католицької ялинки. У деяких родинах, не бажаючи переймати ані петербурзькі, ані європейські звичаї, віддавали перевагу прадавньому дідуху. Хоча в окремих київських сім’ях у ХІХ столітті йшли ще далі: придумували власний ритуал зустрічі Нового Року та Різдва – і з українським дідухом, і з розкішно вбраною європейською ялинкою.
Від балагану до кафешантану
Зустрівши свята у родинному колі, кияни йшли розважатись на вулиці. На Різдво та Великдень у місті традиційно будували так звані «потєшниє городкі», або балагани. У 1850-ті роки вони стояли навіть перед Михайлівським собором та на Софійській площі.
У балаганах монтували гойдалки та каруселі, продавали нехитрі ласощі (при цьому вживання горілки було заборонено). У 1870–1880-ті роки балагани переживали занепад: київська публіка прагнула більш вишуканих розваг і не бажала тішитися забавами старших поколінь. Столичний бомонд та середній клас став віддавати перевагу приватним вечорам, походам до театру, цирку або кафешантану. Тож балагани поступово дрейфували з центру міста на робочі околиці.
На межі ХІХ–ХХ століть повністю зник з київських вулиць і вертеп – традиційна лялькова вистава, під час якої розігрувалися сцени, пов’язані з народженням Ісуса Христа. Штучним чином радянська влада намагалась відтворити вертеп уже у 1920-ті роки, однак з цієї затії нічого не вийшло.
І на останок. Звісно, тема минувшини завжди є благодатною та невичерпною. А ще цікавою екстраполюванням на сьогодення. Замість повара Спиридона ми надсилаємо на Різдво SMS – часто вони замінюють банальний телефонний дзвінок чи то через наші лінощі, чи то через небажання розплескати особливий магічний настрій. Усе-таки дива ми чекаємо із кожним новим відліком часу. І це, мабуть, найбільш непохитна константа людської природи й душі...
(У підготовці матеріалу використано дослідження Анатолія Макарова).
